Михайлович відзначився у винищенні та ліквідації польських громад на Волині. Левковича, злочинця, до якого радянська влада виявилася дуже доброю, засудивши його лише на 25 років таборів. Він відбув весь термін покарання і був звільнений у 1971 році. Помер нещодавно у Львові, у славі, як герой і взірець для молодих поколінь українців. Перед смертю отримав звання полковника та нагороджений Хрестом бойової заслуги 2-го ступеня. Його поховали з найвищими почестями.
Василь Левкович народився в лютому 1920 року в селі Старий Люблинець Любачівського повіту Львівського воєводства. У 4 роки він залишився сиротою, що, мабуть, відбилося на його психіці. Спочатку його вихованням займалася бабуся, яка померла у 1927 році, потім опікувався хрещений батько із села Долини, у якого вже було дев’ятеро дітей.
Левкович вступив до ОУН у 1938 році, ймовірно раніше він належав до дитячих чи молодіжних організацій, які були притулком цього злочинного формування. Невідомо, чим він займався до 1941 року, тобто до нападу Німеччини на СРСР. Після цього, як і більшість оунівців, вирушив у складі однієї з процесійних груп розбудовувати структури незалежної держави в Україні. Деякі свідки ще пам’ятають, як виглядала ця «організація». Одразу після входу в місто українці розклеїли плакати із закликами до співпраці з німцями на благо України, а також до ліквідації всіх народів, які «як паразити оселилися на українській землі і їдять український хліб».
Левкович став старшиною української поліції, яка була прикриттям його підпільної діяльності в ОУН. Як заступник провідника розпочав підготовку кадрів для військових частин, а також політико-виховну роботу серед учасників українського підпілля на основі десяти заповідей українського націоналіста.
Для більшої конспірації Левковича перевели з Рівного до Дубна, де він служив в українській поліції до 17 березня. У серпні 1942 року поліція під наглядом німців ліквідувала єврейське гетто в Дубно. Українські міліціонери кинулися колоною дубенських євреїв до двох довгих ровів, виритих за кілька кілометрів від Дубна. Там євреї повинні були роздягнутися догола, а потім стати на край рову, над яким їх розстріляли. Кожен із поліцаїв, у тому числі й Левкович, розстріляв від десятка до кількох десятків євреїв: старих, жінок і дітей. Для українських міліціонерів це була ідеальна «практика» до геноциду польського населення. Ліквідація євреїв була також реалізацією закликів із плакатів, які оунівці вивішували у Рівному. Серед «дармоїдів, які заселили українську землю», євреї були на першому місці. Поляки лише другі. Після ідеологічної підготовки Левковича ні в кого з українських міліціонерів, мабуть, не залишилося жодних сумнівів, що євреїв треба виселити з української землі назавжди.
Після дезертирства в лісі Левкович під псевдонімом «Вороний» приступив до формування військових частин ОУН-Бандери, які невдовзі дістали назву Української Повстанської Армії. 20 березня, через сімнадцять днів після перебіжства Василя Левковича, бандерівці один за одним почали набігати на хати та вбивати польські родини.
до вступу Червоної Армії в 1944 році в Деражні вціліла лише одна родина. Всі інші були вбиті або втекли. На початку квітня 1943 року, за словами Владислава та Єви Сємашків, перед школою бачили шестирічного польського хлопчика зі зв’язаними за спиною мотузкою руками, який стояв перед групою бандерівців і знову і знову повторював: «Я хочу жити».
Крім Деражна, бандерівці почали вбивати поляків і в інших містах. Ті, хто врятувався, вижили. Деякі з них знайшли притулок у великому польському осередку самооборони в Гуті Степанській. Центр у Гуті був каменем спотикання для бандерівців, які зуміли вибити або спалити всі села та селища в окрузі. Василь Левкович розробив операцію з ліквідації Гути Степанської, в якій брав участь його відділ, поставивши крапку над цим злочином.Наступ бандерівців на Гуту Степанську тривав, за звітом УПА, три дні: 17, 18 і 19 липня. Наприкінці акції відділ Левковича знищив усі укріплення польської самооборони, спалив усе місто та підірвав муровані будівлі, включно з костелом. Від поляків у Гуті Степанській не залишилося й сліду.
Левкович, мабуть, був чудовим виконавцем операції з очищення Волині від польського населення, бо швидко піднімався вгору в ієрархії УПА. У 1944 році призначений командиром Військової Округи УПА «Буг», яка входила до групи «УПА-Захід», що охоплювала Галичину, Буковину, Закарпаття та Холмщину. Загалом у 1944 році Левкович мав у своєму районі близько 6 тисяч вояків. бійців. У кожному повіті він мав кілька сотень сотень, усі вони мордували польське населення.
17 грудня 1946 року війська Міністерства державної безпеки (МГБ) на чолі з підполковником Терентьєвим оточили криївку в селі Яструбиче Радзеховського району, де переховувався Левкович у компанії охоронців та кількох інших офіцерів. Левкович намагався втекти через чорний хід, але йому завадила граната зі сльозогінним газом. Левковича витягли і відправили в тюрму. Радянське судочинство було дуже доброзичливим до нього. Був засуджений до 25 років таборів, які відбув. На фотографії, зробленій у 1956 році, не видно, що він відбував покарання в якихось жахливих умовах. У вільній Україні він вважався героєм і взірцем для наслідування.
Марек А. Копровський
Język polski:
W wyrzynaniu i likwidacji polskich skupisk na Wołyniu odznaczył się Wasyl Michajłowycz Łewkowycz, zbrodniarz, dla którego władza sowiecka okazała się bardzo łaskawa, skazując go tylko na 25 lat łagrów. Odsiedział cały wyrok i został zwolniony w 1971 r. Zmarł niedawno we Lwowie, w glorii chwały, jako bohater i wzór do naśladowania dla młodych pokoleń Ukraińców. Przed śmiercią został jeszcze mianowany pułkownikiem i odznaczony Krzyżem Bojowej Zasługi II klasy. Pochowano go z najwyższymi honorami.
Wasyl Łewkowycz urodził się w lutym 1920 r. we wsi Stary Lubliniec w powiecie lubaczowskim, należącym wówczas do województwa lwowskiego. W wieku 4 lat został osierocony, co musiało odcisnąć ślad na jego psychice. Początkowo jego wychowaniem zajmowała się babcia, która zmarła w 1927 r. Wtedy trafił pod opiekę ojca chrzestnego ze wsi Doliny, który miał już dziewięcioro własnych dzieci.
Łewkowycz do OUN wstąpił w 1938 r., prawdopodobnie wcześniej należał do dziecięcych lub młodzieżowych organizacji stanowiących przedsionek tej zbrodniczej formacji. Nie wiadomo, co robił do 1941 r., czyli do ataku Niemiec na ZSRR. Po nim, jak większość członków OUN, wyruszył w jednej z grup pochodowych budować na Ukrainie struktury niepodległego państwa. Jak wyglądało to „organizowanie”, pamiętają jeszcze niektórzy świadkowie. Ukraińcy od razu po wkroczeniu do miasta wywiesili plakaty wzywające do współpracy z Niemcami dla dobra Ukrainy, a także do likwidacji wszystkich nacji, które „jak pasożyty obsiadły ukraińską ziemię i jedzą ukraiński chleb”.
Łewkowycz został funkcjonariuszem ukraińskiej policji, co było przykrywką dla jego podziemnej działalności w OUN. Jako zastępca prowidnyka zaczął zajmować się szkoleniem kadr dla oddziałów wojskowych, a także pracą polityczno-wychowawczą wśród członków ukraińskiego podziemia opartą na dziesięciu przykazaniach ukraińskiego nacjonalisty.
Dla większej konspiracji Łewkowycz został z Równego przeniesiony do Dubna, gdzie do 17 marca służył w ukraińskiej policji. W sierpniu 1942 r. policja ta, pod nadzorem Niemców, dokonała likwidacji getta żydowskiego w Dubnie. Ukraińscy policjanci pędzili w kolumnie dubieńskich Żydów do dwóch długich rowów wykopanych kilka kilometrów od Dubna. Tam Żydzi musieli się rozebrać do naga, a następnie stanąć na skraju rowu, nad którym byli rozstrzeliwani. Każdy z policjantów, a więc i Łewkowycz, zastrzelił od kilkunastu do kilkudziesięciu Żydów: starców, kobiety i dzieci. Dla ukraińskich policjantów była to doskonała „wprawka” przed ludobójstwem ludności polskiej. Likwidacja Żydów stanowiła też realizację wezwań z plakatów, które członkowie OUN wywiesili w Równem. Wśród „pasożytów, którzy obsiedli ukraińską ziemię”, Żydzi znajdowali się na pierwszym miejscu. Polacy dopiero na drugim. Po szkoleniu ideologicznym Łewkowycza żaden z ukraińskich policjantów nie miał pewnie wątpliwości, że Żydów trzeba usunąć z ukraińskiej ziemi na zawsze.
Po dezercji do lasu, Łewkowycz pod pseudonimem „Woronyj”, przystąpił do tworzenia oddziałów wojskowych OUN-Bandery, które wkrótce przyjęły nazwę Ukraińskiej Powstańczej Armii. 20 marca, czyli siedemnaście dni po dezercji Wasyla Łewkowycza, banderowcy zaczęli napadać kolejno na domy i mordować polskie rodziny.
W sumie do wkroczenia Armii Czerwonej w 1944 r. w Deraźnem przetrwała tylko jedna rodzina. Wszystkie pozostałe zostały wymordowane, bądź uciekły. Na początku kwietnia 1943 r., jak podają Władysław i Ewa Siemaszkowie, przed szkołą widziany był sześcioletni polski chłopczyk z rączkami związanymi z tyłu sznurem, stojący przed grupą banderowców i powtarzający w kółko: „Ja chcę żyć”.
Oprócz Deraźnego banderowcy zaczęli mordować Polaków w innych miejscowościach. Przeżyli ci, którzy uciekli. Część z nich schroniła się w dużym ośrodku polskiej samoobrony w Hucie Stepańskiej. Ośrodek w Hucie był dla banderowców – którym udało się wyrżnąć bądź spalić wszystkie wsie i osady w okolicy – kamieniem obrazy. Wasyl Łewkowycz opracował operację likwidacji Huty Stepańskiej, w której jego oddział brał udział, stawiając w tej zbrodni przysłowiową kropkę nad i. Atak banderowców na Hutę Stepańską trwał, według upowskiego sprawozdania, trzy dni: 17, 18 i 19 lipca. Na zakończenie akcji oddział Łewkowycza zniszczył wszystkie umocnienia polskiej samoobrony, spalił całą miejscowość i wysadził w powietrze murowane budynki z kościołem na czele. Po Polakach w Hucie Stepańskiej miał nie zostać żaden ślad.
Łewkowycz musiał znakomicie się sprawdzać w akcji oczyszczania z ludności polskiej Wołynia, bo piął się szybko w hierarchii UPA. W 1944 r. został mianowany komendantem Wojskowego Okręgu UPA „Bug”, stanowiącego część zgrupowania „UPA-Zachód”, obejmującego zasięgiem działania Galicję, Bukowinę, Zakarpacie i Chełmszczyznę. W sumie pod bronią Łewkowycz miał w swoim okręgu w 1944 r. około 6 tys. bojowników. W każdym powiecie dysponował kilkoma sotniami, wszystkie zajmowały się mordowaniem ludności polskiej.
17 grudnia 1946 r. oddziały Ministerstwa Bezpieczeństwa Państwowego (MGB), dowodzone przez podpułkownika Terentiewa, otoczyły kryjówkę w wiosce Jastrubycze w radziechowskim rejonie, gdzie ukrywał się Łewkowycz w towarzystwie ochrony i kilku innych oficerów. Łewkowycz usiłował uciec tylnym wyjściem, ale przeszkodził mu w tym granat z gazem łzawiącym. Łewkowycza wyciągnięto i odstawiono do więzienia. Sowiecki wymiar sprawiedliwości był dla niego bardzo łaskawy. Skazano go na 25 lat łagrów, które odsiedział. Ze zdjęcia, które wykonano mu w 1956 r., nie wynika, by odbywał karę w jakichś koszmarnych warunkach. W wolnej Ukrainie uznano go za bohatera i wzorzec do naśladowania.
Marek A. Koprowski
