Микола Лебедь – один із найбільших українських злочинців, якому вдалося втекти від правосуддя. Багато дослідників вважають його відповідальним за Волинську різанину, що він проштовхнув цю операцію. У своїх спогадах Тарас «Бульба» Боровець стверджує, що саме Лебедь вимагав очистити Волинь від польського населення. З вересня 1941 по квітень 1943 р. — провідник ОУН-Б. Він відповідав за всю діяльність цієї організації, яка послідовно мала на меті проведення операції з убивства поляків на Волині.
Микола Лебедь народився в Стшеліска- Нове в 1909 році. Його батько, Кирило, був кравцем у Стшелісці, маленькому містечку Жидачівського повіту. До націоналістичного руху Микола долучився змалку, коли почав навчатися в українській академічній гімназії у Львові. Цей заклад, стоячи на високому освітньому рівні, був справжньою кузнею українського націоналізму. У 1930 році він закінчив навчання і повністю присвятив себе розвитку націоналістичної діяльності. У 1930—1932 роках брав активну участь у створенні молодіжних гуртків ОУН у Східній Малопольщі.
Лебедь став одним із найближчих співробітників Бандери та головним організатором терору проти польської держави. За даними багатьох російських джерел, він уже був агентом німецької розвідки і діяв за її гроші.
У 1931 році молодий провід ОУН визнав насильство основним методом боротьби з внутрішнім і зовнішнім ворогом. У східній Малопольщі та на Волині молоді оунівці підпалювали польські маєтки, організовували бойкот польських шкіл, боролися з польською монополією на тютюн і спиртні напої, робили обшуки на поштах і банках, здійснювали політичні вбивства. Близько 60 людей було вбито!
Польська влада не могла з цим миритися. Міністр внутрішніх справ генерал Броніслав Пєрацький дав вказівку своїм підлеглим взяти ситуацію під контроль, що вони успішно зробили. У відповідь ОУН винесла йому смертний вирок. Його виконанням керував Микола Лебедь. Він розробив і підготував усі деталі перевороту. Від отриманих поранень міністр Пєрацкі помер у лікарні. Лебедь втік із Польщі відразу після замаху, використовуючи канали німецької розвідки. Він дістався до Вільного міста Гданська, звідки на кораблі відплив до Щецина. Ймовірно, він сподівався знайти надійний притулок у Німеччині. Польські служби знайшли його на кораблі Прусія, який прямував із Гданська до Свіноуйсьце. Посол Польщі в Берліні Юзеф Ліпський негайно вжив заходів щодо затримання українця. Лебедя заарештували та конвоюють до Берліна, а згодом на спеціальному літаку за допомогою поліції перевезли до Варшави.
Польська влада швидко заарештувала всіх змовників, причетних до підготовки замаху на міністра. Після тривалого суду Бандера як ініціатор і Лебедь, як головний організатор нападу на Пєрацького, був засуджений до страти через повішення. Амністія змусила їх уникнути зустрічі з катом. Смертний вирок було замінено довічним ув’язненням і назавжди позбавленням громадських і почесних прав. У польських в’язницях, головним чином у Свєнти-Кшижі, Лебедь пробув до вересня 1939 року. У в’язниці він одружився зі своєю дівчиною Дар’єю Гнатківською, такою ж терористкою, яка брала участь у підготовці вбивства міністра Пєрацького, за що вона була засуджена на тому ж процесі до 15 років ув’язнення.
На початку вересня 1939 р. Лебедя та інших українських полонених евакуювали на схід. 5 вересня він втік із тюремного транспорту в Седльцах. Він швидко зв’язався з Бандерою, який теж вийшов із в’язниці.
Німці, бажаючи винагородити Лебедя за видачу його польській владі, довірили йому обов’язки коменданта диверсійно-шпигунської школи в Закопаному. Створити його прагнула ОУН, бажаючи збудувати з його випускників власну службу безпеки. Німці погодилися й організували заставу. Микола Лебедь був її українським комендантом, а з німецького боку командував школою гауптштурмфюрер СС Ганс Крюгер. Сотні активістів ОУН, спеціально відібраних Лебедем, проходили навчання в закладі. Вони створили основу Служби ОУН «Безпеки» — злочинного формування, гіршого за гестапо й НКВС разом узяті.
Після розколу в ОУН у 1940 р. Лебедь став першим головою новоствореної Служби безпеки та делегатом на переговорах з владою Третього Райху. На той час він був практично другою людиною в ОУН після Бандери. Він допоміг йому зміцнити свою владу у фракції, вбивши його опонентів. Поділ всередині ЦНС не пройшов безболісно. Служба ОУН «Безпеки» під керівництвом Лебеді знищила близько 400 мельниківців.
Лебедь очолив ОУН. Він скликав збори, на яких було вирішено, що вся організація відтепер буде діяти конспіровано і продовжувати боротьбу проти більшовизму та його проявів, одночасно демонструючи опозицію до німців.
Діючи в підпіллі, Лебедь у жовтні 1941р. провів 1-шу конференцію ОУН-Б. Вона прийняла політичну програму, яка передбачала початок великої пропагандистської кампанії, метою якої було виховання населення в дусі політичної свідомості. Це мало бути своєрідним вступом до активних бойових дій. Окрім «освітнього виховання», конференція вказувала на активніше схиляння свідомої молоді до служби в міліції. Лебедь бачив в українській поліції кадри для майбутніх армійських частин. Українська поліція, діючи за німецьким мандатом, також могла переслідувати цілі, які вказала Службі безпеки ОУН. Якщо не всі, то принаймні деякі, наприклад, ліквідація євреїв.
У 1943 році українським націоналістам, у тому числі й Лебеді, стало зрозуміло, що Німеччина програє війну і Радянська влада знову увійде в Україну. Тоді він вирішив організувати повстання на Волині. План полягав у тому, щоб захопити якомога більшу частину території та провести етнічну чистку, знищивши всіх поляків. Ймовірно, Лебедь вірив, що їхнє вбивство сприятиме створенню української держави в майбутньому. Позбавлення від поляків мало також перешкодити поверненню Волині до складу Республіки Польща після закінчення військових дій і дати зрозуміти західним державам неможливість співіснування поляків і українців на цих теренах.
Лебедь, як шпигун, терорист і творець таємної поліції ОУН, розумів, що в 1943 році такого повстання у Східній Малопольщі здійснити не можна. Там ОУН була надто слабка. Воно мало широку громадську підтримку, але Лебедь знав, що німці не хочуть повстання і негайно його придушать. Він вирішив, що їх треба переселити на Волинь, якій німці надавали менше значення. Вже в 1942 році почалися перші вбивства польського населення, які в 1943 році набули масового характеру.
У липні 1944 року Лебедя на чолі закордонної місії відправили на Захід. Виконував обов’язки генерального секретаря закордонних справ Української Головної Визвольної Ради (УГВР), був одним з ініціаторів її створення. Її метою було заручитися міжнародною підтримкою підпілля в Україні. На початку 1945 року разом із бандерівцями, які його супроводжували, зустрів у Відні Бандеру та його оточення, які залишили табір Заксенгаузен. Почалося обговорення майбутнього руху. На цій зустрічі відбулася перша сварка між Лебедем і Бандерою. Вони обоє хотіли очолити організацію. Але зрештою Бандера переміг, а сам Лебедь не обійняв жодної посади. Формально він був генеральним секретарем закордонних справ УГВР.
4 квітня 1945 року Лебедь видав прокламацію, в якій наказував українцям-підпільникам, які перебували в лавах новоствореної Української Національної Армії, переходити на бік англо-американських союзників і в майбутньому боротися проти СРСР і нацистської Німеччини.
Коли війна наближалася до кінця, Лебедь разом із родиною сховався в Римі. Він хотів бути якомога далі від совєтів і… Бандери, якому все менше подобалася діяльність його недавнього найближчого співробітника.
У 1947 році американська контррозвідка скористалася пропозицією Лебедя і залучила його до співпраці. В обмін на захист і заступництво Лебедь мав інформувати своїх керівників про діяльність українських емігрантських груп, радянську діяльність в американській окупаційній зоні, а також надавати більш загальну інформацію про радянську владу та українців.
У грудні 1947 року американська контррозвідка переправила Лебедя з родиною до Мюнхена, який знаходився в американській зоні окупації. Через групу «Лебедя» ЦРУ почало підтримувати українське підпілля, забезпечуючи його грошима, матеріалами, радіопередавачами тощо. Американці також перекидали в Україну навчену агентуру. Операція тривала з 1948 по 1953 рік. Самого Лебедя, мабуть, для безпеки, американці перекинули в США. Він жив у Нью-Йорку. Завдяки втручанню Аллана Даллеса, заступника начальника ЦРУ з операцій, Лебедь дуже швидко отримав американське громадянство, хоча імміграційна служба хотіла депортувати його, щоб відповісти за скоєні злочини. З 1952 року Лебедь почав керувати науково-видавничим інститутом Prolog, який знаходився в Нью-Йорку. Об’єкт фінансувався ЦРУ, яке продовжувало охороняти Лебедію на території США.
Лише в 1985 році у Лебедя почалися проблеми. Генеральне бухгалтерське управління, наглядовий орган Конгресу, внесло його ім’я в список нацистів та їхніх колабораціоністів, які оселилися в США за допомогою американської розвідки, і Управління спеціальних розслідувань Міністерства юстиції (OSI) почало його розслідування. ЦРУ миттєво втрутилося, щоб у Лебеді й волосину з голови не було. Проте OSI не здався так легко, звернувшись за доказами його злочинів до СРСР, Німеччини та Польщі. Розслідування було припинено лише в 1991 році.
Лебедь у 1998 році в Пітсбурзі. Його архів був подарований Harvard Ukrainian Research Institute. На думку багатьох дослідників, ця колекція належним чином замаскована. З нього вилучено документи 1941–1942 рр. та докази співпраці ОУН із Третім Райхом та її антисемітизму.
Марек А. Копровський
Język polski:
Mykoła Łebed należy do największych zbrodniarzy ukraińskich, którym udało się uniknąć sprawiedliwości. Wielu badaczy uważa, że to on odpowiada za rzeź wołyńską, że przeforsował przeprowadzenie tej operacji. Taras „Bulba” Boroweć w swoich wspomnieniach twierdzi, że to Łebed domagał się przeprowadzenia oczyszczania Wołynia z ludności polskiej. Od września 1941 do kwietnia 1943 r. pełnił funkcję prowidnyka OUN-B. Odpowiadał za wszystkie działania tej organizacji, które konsekwentnie zmierzały do przeprowadzenia na Wołyniu operacji wymordowania Polaków.
Mykoła Łebed urodził się w Strzeliskach Nowych w 1909 r. Jego ojciec, Cyryl, był krawcem w Strzeliskach, niewielkim miasteczku leżącym w powiecie żydaczowskim. Mykoła z ruchem nacjonalistycznym związał się już od najmłodszych lat, kiedy rozpoczął naukę w ukraińskim gimnazjum akademickim we Lwowie. Placówka ta, stojąca na wysokim poziomie nauczania, była prawdziwą kuźnią ukraińskiego nacjonalizmu. W 1930 r. ukończył naukę i całkowicie poświęcił się rozwijaniu działalności nacjonalistycznej. Od 1930 do 1932 r. brał aktywny udział w tworzeniu młodzieżowych grup OUN na terenie Małopolski Wschodniej.
Łebed stał się jednym z najbliższych współpracowników Bandery i głównym organizatorem terroru przeciwko państwu polskiemu. Z wielu źródeł rosyjskich wynika, że już wtedy był agentem niemieckiego wywiadu i działał za jego pieniądze.
W 1931 r. młode kierownictwo OUN uznało przemoc za główną metodę walki z wewnętrznymi i zewnętrznymi wrogami. W Małopolsce Wschodniej i na Wołyniu młodzi OUNowcy podpalali polskie majątki, organizowali bojkot polskich szkół, zwalczali polski monopol tytoniowy i spirytusowy, napadali na poczty i banki, dokonywali zabójstw politycznych. Zamordowanych zostało około 60 osób!
Władze polskie nie mogły tego tolerować. Minister Spraw Wewnętrznych, generał Bronisław Pieracki, polecił swoim podwładnym opanowanie sytuacji, co uczynili z powodzeniem. W odwecie OUN wydało na niego wyrok śmierci. Jego wykonaniem kierował właśnie Mykoła Łebed. Opracował i przygotował wszystkie szczegóły zamachu. Minister Pieracki zmarł w szpitalu w wyniku odniesionych ran. Łebed natychmiast po zamachu uciekł z Polski, wykorzystując kanały niemieckiego wywiadu. Przedostał się do Wolnego Miasta Gdańska, z którego statkiem wypłynął do Szczecina. Liczył zapewne, że w Niemczech znajdzie bezpieczne schronienie. Polskie służby zlokalizowały go na statku Preussen, który wypłynął z Gdańska do Świnoujścia. Ambasador RP w Berlinie, Józef Lipski, podjął natychmiastowe działania na rzecz zatrzymania Ukraińca. Łebed został aresztowany i odstawiony do Berlina, a później specjalnym samolotem w policyjnej asyście został przewieziony do Warszawy.
Władze polskie szybko aresztowały wszystkich spiskowców uczestniczących w przygotowaniu zamachu na ministra. Po długim procesie Bandera jako inicjator i Łebed jako główny organizator zamachu na Pierackiego zostali skazani na śmierć przez powieszenie. Amnestia sprawiła, że uniknęli spotkania z katem. Wyrok śmierci zamieniono im na dożywotnie więzienie oraz utratę praw publicznych i honorowych na zawsze. W polskich więzieniach, głównie na Świętym Krzyżu, Łebed przesiedział do września 1939 r. W więzieniu zawarł związek małżeński ze swoją dziewczyną, Darią Hnatkiwską, tak jak on terrorystką uczestniczącą w przygotowaniach do zamachu na ministra Pierackiego, za co została skazana w tym samym procesie na 15 lat więzienia.
Na początku września 1939 r. Łebed został wraz z innymi więźniami ukraińskimi ewakuowany na wschód. Piątego września uciekł z transportu z więzienia w Siedlcach. Szybko skontaktował się z Banderą, który także wydostał się z więzienia.
Niemcy, chcąc wynagrodzić Łebedowi wydanie władzom polskim, powierzyli mu obowiązki komendanta szkoły dywersyjno-szpiegowskiej w Zakopanem. O jej utworzenie zabiegała OUN, chcąca z absolwentów zbudować własną służbę bezpieczeństwa. Niemcy zgodzili się i zorganizowali placówkę. Mykoła Łebed był jej ukraińskim komendantem, natomiast ze strony niemieckiej szkołą dowodził SS-hauptsturmführer Hans Kruger. W placówce szkoliła się sotnia OUNowskich działaczy, specjalnie przez Łebedia wyselekcjonowanych. To oni tworzyli zręby Służby Bezpeky OUN, zbrodniczej formacji gorszej od gestapo i NKWD razem wziętych.
Po rozłamie w OUN w 1940 r. Łebed został pierwszym szefem powstałej wówczas Służby Bezpeky i delegatem do pertraktacji z władzami III Rzeszy. Praktycznie był już wtedy w OUN drugą osobą po Banderze. Pomógł mu umocnić władzę we frakcji, mordując jego przeciwników. Podział wewnątrz OUN nie był bezbolesny. Służba Bezpeky OUN pod komendą Łebedia wymordowała około 400 melnykowców.
Łebed po zatrzymaniu Bandery przez Niemców objął kierownictwo nad OUN. Zwołał naradę, na której postanowiono, że cała organizacja odtąd działać będzie w konspiracji i nadal prowadzić walkę z bolszewizmem oraz jego przejawami, a jednocześnie demonstrować opozycję wobec Niemców.
Działając w podziemiu, Łebed w październiku 1941r. przeprowadził I Konferencję OUN-B. Przyjęto w niej program polityczny zakładający rozpoczęcie wielkiej akcji propagandowej, której celem miało być wychowywanie ludności w duchu świadomości politycznej. Miała ona stanowić swoisty wstęp do aktywnej walki. Oprócz „wychowania w duchu świadomości” konferencja wskazywała na bardziej aktywne namawianie świadomej młodzieży do służby w policji. Łebed widział w ukraińskiej policji kadrę dla oddziałów przyszłej armii. Policja ukraińska, działając z niemieckiego mandatu, mogła też realizować cele wskazane Służbie Bezpeky przez OUN. Jeżeli nie wszystkie, to przynajmniej niektóre, jak likwidacja Żydów.
W 1943 r. dla nacjonalistów ukraińskich, w tym i dla Łebedia, stało się jasne, że Niemcy przegrają wojnę i na Ukrainę ponownie wkroczą Sowieci. Postanowił wtedy zorganizować na Wołyniu powstanie. Planowano opanować jak najwięcej terenu i przeprowadzić na nim czystkę etniczną, likwidując wszystkich Polaków. Łebed uważał zapewne, że ich wymordowanie ułatwi w przyszłości powstanie państwa ukraińskiego. Pozbycie się Polaków miało też utrudnić powrót Wołynia do Rzeczpospolitej po zakończeniu działań wojennych, uświadomić mocarstwom zachodnim, że współżycie na tych terenach między Polakami a Ukraińcami jest niemożliwe.
Łebed, jako szpieg, terrorysta i twórca OUNowskiej bezpieki rozumiał, że w 1943 r. nie da się takiego powstania przeprowadzić w Małopolsce Wschodniej. OUN była tam za słaba. Posiadała duże poparcie społeczne, ale Łebed wiedział, że powstania nie życzą sobie Niemcy i natychmiast je zduszą. Uznał, że trzeba je przenieść na teren Wołynia, do którego Niemcy przywiązywali mniejszą wagę. Już w 1942 r. zaczęły się pierwsze mordy ludności polskiej, które w roku 1943 przybrały masowy charakter.
W lipcu 1944 r. Łebed został wysłany na Zachód na czele misji zagranicznej. Występował jako sekretarz generalny do spraw zagranicznych Ukraińskiej Głównej Rady Wyzwoleńczej (UHWR), był jednym z inicjatorów jej powstania. Jego celem było uzyskanie poparcia międzynarodowego dla podziemia na Ukrainie. Na początku 1945 r., razem z towarzyszącymi mu banderowcami, spotkał się w Wiedniu z Banderą i jego otoczeniem, które opuściło obóz w Sachsenhausen. Zaczęło dyskutować o przyszłości ruchu. Na spotkaniu tym doszło do pierwszej kłótni między Łebediem a Banderą. Obaj mieli ochotę na kierowanie organizacją. Ostatecznie jednak zwyciężył Bandera, a sam Łebed nie objął żadnej funkcji. Formalnie był bowiem Sekretarzem Generalnym Spraw Zagranicznych UHWR.
4 kwietnia 1945 r. Łebed wydał odezwę nakazującą Ukraińcom należącym do podziemia i znajdującym się w szeregach tworzonej Ukraińskiej Armii Narodowej, by przeszli na stronę angloamerykańskich sojuszników i w perspektywie walczyli przeciw ZSRR i hitlerowskim Niemcom.
Gdy wojna zbliżała się ku końcowi, Łebed schronił się z rodziną w Rzymie. Chciał być jak najdalej od Sowietów i… Bandery, któremu działalność niedawnego najbliższego współpracownika coraz mniej się podobała.
W 1947 r. kontrwywiad amerykański skorzystał z oferty Łebedia i zaangażował go do współpracy. Łebed w zamian za opiekę i patronat miał informować mocodawców o działalności ukraińskich grup emigracyjnych, sowieckiej działalności w amerykańskiej strefie okupacyjnej i udzielać bardziej ogólnych informacji o Sowietach i Ukraińcach.
W grudniu 1947 r. amerykański kontrwywiad przerzucił Łebedia wraz z rodziną do Monachium, które leżało w amerykańskiej strefie okupacyjnej. Poprzez grupę Łebedia CIA zaczęła wspierać ukraińskie podziemie, dostarczając mu pieniądze, materiały, nadajniki radiowe itp. Amerykanie zrzucali też drogą lotniczą na Ukrainę przeszkolonych agentów. Operacja trwała od 1948 do 1953 r. Sam Łebed, być może dla bezpieczeństwa, został przeniesiony przez Amerykanów do USA. Zamieszkał w Nowym Jorku. Dzięki interwencji Allana Dullesa, wiceszefa CIA do spraw operacyjnych, Łebed bardzo szybko otrzymał obywatelstwo amerykańskie, choć biuro imigracyjne chciało go deportować, by odpowiedział za swoje zbrodnie. Od 1952 r. Łebed zaczął kierować Instytutem Badawczo-Wydawniczym Prolog, który mieścił się w Nowym Jorku. Placówkę finansowało CIA, które nadal chroniło Łebedia na terytorium USA.
Dopiero w 1985 r. Łebed zaczął mieć kłopoty. General Accounting Office, instytucja kontrolna Kongresu, umieściło jego nazwisko na liście nazistów i ich kolaborantów, którzy osiedlili się w USA dzięki pomocy amerykańskiego wywiadu, a Office of Special Investigations (OSI) w Departamencie Sprawiedliwości rozpoczęło w jego sprawie śledztwo. CIA natychmiast zainterweniowało, by Łebediowi nie spadł włos z głowy. Jednak OSI tak łatwo się nie poddało, występując o dowody jego zbrodni do ZSRR, Niemiec i Polski. Śledztwo umorzono dopiero w 1991 r.
Łebed zmarł w 1998 r. w Pittsburghu. Jego archiwum zostało przekazane do Harvard Ukrainian Research Institute. Zdaniem wielu badaczy zbiór ten jest odpowiednio przebrany. Usunięto z niego dokumenty z lat 1941–1942 i dowody kolaboracji OUN z III Rzeszą oraz jej antysemityzmu.
Marek A. Koprowski
