КРИВАВИЙ ВОЄНАЧАЛЬНИК З-ПІД ЗБОРОВА
Омелан Польовий всмоктав антиполонізм з молоком матері. Він народився в Ярчовіцах біля Тарнополя в селянській родині середнього достатку, яка усвідомлювала своє українське коріння. У його родинному домі дотримувалися українських звичаїв і традицій. Пам’яталося, що біля рідного села, біля Зборова, гетьман Богдан Хмельницький перегородив дорогу коронному війську, яке йшло на допомогу Єремі Вишневецькому, який був обложений під Збаражем.
Уже в молодості Омелан розпочав боротьбу проти польської держави – спочатку під прапором «Пласту», а з 1932 року в лавах Організації Українських Націоналістів. В УПА, що діяла у Східній Малопольщі, він був одним із найважливіших командирів. Йому було підпорядковано 2400, а за українськими джерелами — аж чотири тисячі осіб. Їхні злочини на Тернопільщині інкримінують йому повністю.
Після вступу більшовиків до Зборова 17 вересня 1939 р. Омелан Польовий змушений був швидко втекти до Генерал-губернатора. У 1940 році він уже був у Кракові, де керував канцелярією політичних в’язнів в Українському Допомоговому Комітеті. Цей офіс був, звичайно, лише прикриттям для його основної діяльності. З колишніх політв’язнів вербував кандидатів до СБ ОУН, яка створювалася в Закопаному. Він сам також брав участь у її навчанні, яке проходило в пансіонаті «Стармара». У травні 1941 року його відправили до вишкільного табору в Нойгаммері, сьогоднішній Свєнтошув, де разом з іншими ретельно відібраними членами ОУН проходив військову підготовку під наглядом німців.
Німці, не довіряючи їм, дозволили сформувати лише один батальйон, другий сформували мельниківці. Нею командували німці та Роман Шухевич він був чимось помічником для їхніх українських справ. Офіційно батальйон називався «Нахтігаль» і був батальйоном особливого призначення. Омелан Половий був одним із шістнадцяти прапороносців і командиром чоти. Згідно з українськими джерелами, у першій половині вересня 1944 р. Польовий мав у своєму розпорядженні 24 сотні. Загалом під його командуванням мало бути чотири тисячі бійців. Вони не воювали, як стверджують українські історики, лише з Червоною армією, НКВС чи німцями. Підлеглі Омеляна Польового проводили етнічні чистки в зоні їх дії та брали участь у геноциді поляків. Не можна було порахувати всіх їхніх жертв. Товариство вшанування пам’яті жертв злочинів українських націоналістів оцінює цю цифру в 40 тисяч. Люди. Кількість задокументованих жертв становить 23 879 осіб, у тому числі поіменно відомі 10 143 особи. Ці дані найбільш близькі до правди, і хтозна, чи не занижені.
Восени 1944 року Половий мав позаздрити командирам сотні і сам пішов воювати, ставши на чолі Березького куреня. Він мав діяти безпосередньо в тилу радянсько-німецького фронту, атакуючи як частини НКВС, так і регулярні армії. Проте проіснував він недовго. Під час одного з набігів на його курник, поблизу села Альбанувка, він отримав тяжке поранення в голову, шию та руку. Командування округом прийняв від нього начальник штабу Володимир Якубовський «Бондаренко».
Польовий чоловік багато місяців лікувався в підземних норах поблизу Бережан і Рогатина. Після одужання діяв під псевдонімами «Якір» і «Ясь». До систематично ліквідованого совєтами району не повернувся, а став членом Штабу УПА-Захід. Його призначили інспектором з нагляду за мережею зв’язку. За свою діяльність на Тарнопільщині, а отже й за винищення поляків, Польовий був нагороджений Бронзовим Хрестом Бойової Заслуги та підвищений до звання поручника.
Навесні 1946 року органи Міністерства державної безпеки – МДБ – наздогнали Омеляна Польового. У 1947 році постав перед військовим трибуналом у Львові, який засудив його до розстрілу. Хоча половині пощастило. У 1947 році в Радянському Союзі смертну кару скасували, і Омелан Польовий уникав зустрічі з катом. Смертну кару було замінено на 25 років таборів.
З липня 1947 року почав відбувати покарання на Колимі, як називали виправні табори Магаданського району на Далекому Сході Росії. Проте ні на йоту не реабілітували Польового. Він все ще був переконаним націоналістом. З Колими його перевели до Братська, де будувався завод з виробництва алюмінію. З Брацької Польової потрапив до ГУЛАГів у Мордовії, звідки був звільнений у 1971 році. Мабуть, у нього було дуже міцне здоров’я, чи не табори були такими страшними, бо після двадцяти п’яти років він прожив майже тридцять років. Він міг піти раніше, у 1966 році, але на відміну від інших командирів, наприклад Василя Кука, не хотів каятися у своїх злочинах. Він не хотів робити це, як Кук – з екрану телевізора. Він залишився твердим націоналістом, який не думав вибачатися ні за що, а найменше за вбивства поляків.
У вільній Україні він став членом Головної Булави Всеукраїнського Братства ОУН і УПА.
Похований у 1999 році на кладовищі в Тарнополі. У 2003 році на його могилі встановлено пам’ятник.
Język polski:
KRWAWY WATAŻKA SPOD ZBOROWA
Omelan Polowy wyssał antypolonizm z mlekiem matki. Urodził się w Jarczowicach koło Tarnopola w średniozamożnej chłopskiej rodzinie, świadomej swych ukraińskich korzeni. W jego rodzinnym domu przestrzegano ukraińskich zwyczajów i tradycji. Pamiętano, że niedaleko ich rodzinnej wsi, pod Zborowem, hetman Bohdan Chmielnicki zagrodził drogę wojskom koronnym idącym na odsiecz oblężonemu pod Zbarażem Jeremiemu Wiśniowieckiemu.
Już w młodości Omelan zaczął walkę z państwem polskim – najpierw pod sztandarem „Płastu”, a od 1932 r. w szeregach Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów. W UPA, działającej w Małopolsce Wschodniej, należał do najważniejszych dowódców. Podlegały mu dwadzieścia cztery sotnie i – jak podają ukraińskie źródła – aż cztery tysiące ludzi. Ich zbrodnie w obwodzie tarnopolskim obciążają go całkowicie.
Po wkroczeniu bolszewików do Zborowa, po 17 września 1939 r., Omelan Polowy musiał szybko uciekać do Generalnego Gubernatorstwa. W 1940 r. był już w Krakowie, gdzie kierował kancelarią więźniów politycznych w Ukraińskim Komitecie Pomocowym. Kancelaria ta była oczywiście tylko przykrywką dla jego zasadniczej działalności. Z byłych więźniów politycznych werbował kandydatów do tworzonej w Zakopanem Służby Bezpieczeństwa OUN. Sam też brał udział w jej szkoleniu odbywającym się w pensjonacie Starmara. W maju 1941 r. został wysłany do szkoleniowego obozu w Neuhammer, dzisiejszego Świętoszowa, gdzie wraz z innymi, starannie wyselekcjonowanymi członkami OUN, przechodził szkolenie wojskowe pod okiem Niemców.
Niemcy, nie ufając im, pozwolili na utworzenie tylko jednego batalionu, drugi utworzyli melnykowcy. Dowodzili nim Niemcy, a Roman Szuchewycz był kimś w rodzaju ich pomocnika ds. ukraińskich. Oficjalnie batalion nosił nazwę „Nachtigall” i był batalionem do zadań specjalnych. Omelan Polowy był jednym z szesnastu chorążych i dowódcą czoty. Według ukraińskich źródeł, w pierwszej połowie września 1944 r. Polowy miał do dyspozycji dwadzieścia cztery sotnie. W sumie pod jego rozkazami miały się znajdować cztery tysiące bojowników. Nie walczyli oni, jak chcą ukraińscy historycy, wyłącznie z Armią Czerwoną, NKWD czy Niemcami. Podwładni Omelana Polowego przeprowadzali bowiem na obszarze swego działania czystkę etniczną i brali udział w ludobójstwie Polaków. Nie wszystkie ich ofiary dało się policzyć. Stowarzyszenie Upamiętnienia Ofiar Zbrodni Ukraińskich Nacjonalistów ocenia tę liczbę na 40 tys. osób. Liczba ofiar udokumentowanych wynosi 23 879. W tym znane z nazwiska są 10 143 osoby. Dane te są najbliższe prawdy, a kto wie, czy i one nie są niedoszacowane.
Polowy jesienią 1944 r. miał pozazdrościć komendantom sotni i sam wyruszył do walki, stojąc na czele brzeżańskiego kurenia. Miał działać bezpośrednio na zapleczu frontu sowiecko-niemieckiego, atakując zarówno oddziały NKWD jak i regularnej armii. Długo jednak nie powojował. W jednej z obław na jego kureń, pod wsią Albanówka, został ciężko ranny w głowę, szyję i rękę. Dowództwo okręgu przejął od niego szef sztabu Wołodymyr Jakubowski „Bondarenko”.
Polowy leczył się w podziemnych melinach koło Brzeżan i Rohatyna przez wiele miesięcy. Po wyzdrowieniu działał pod pseudonimami „Jakir” i „Jaś”. Nie wrócił już do okręgu systematycznie likwidowanego przez Sowietów, lecz został członkiem Sztabu UPA-Zachód. Mianowano go inspektorem nadzorującym siatkę łączności. Za działalność na terenie Tarnopolszczyzny, a więc również za eksterminację Polaków, Polowy został odznaczony Brązowym Krzyżem Bojowej Zasługi i mianowany na stopień porucznika.
Wiosną 1946 r. organy Ministerstwa Bezpieczeństwa Państwowego – MDB – dopadły Omelana Polowego. W 1947 r. stanął we Lwowie przed wojskowym trybunałem, który skazał go na karę śmierci. Polowy miał jednak szczęście. W 1947 r. w Związku Radzieckim kara śmierci została zniesiona i Omelan Polowy uniknął spotkania z katem. Karę śmierci zamieniono mu na 25 lat łagrów.
Od lipca 1947 r. zaczął odbywać karę na Kołymie, jak nazywano poprawcze łagry w obwodzie magadańskim na rosyjskim Dalekim Wschodzie. Nie zresocjalizowały one jednak Polowego ani o jotę. Pozostawał nadal hardym nacjonalistą. Z Kołymy przerzucono go do Bracka, gdzie budowano kombinat produkujący aluminium. Z Bracka Polowy dostał się do łagrów w Mordowii, skąd w 1971 r. wyszedł na wolność. Musiał być bardzo krzepkiego zdrowia albo łagry nie były takie straszne, bo po odsiedzeniu dwudziestu pięciu lat żył jeszcze lat prawie trzydzieści. Mógł wyjść wcześniej, bo już w 1966 r., ale w odróżnieniu od innych dowódców, jak np. Wasyla Kuka, nie chciał się pokajać za swoje zbrodnie. Nie chciał tego zrobić tak jak Kuk – z ekranu telewizora. Pozostał twardym nacjonalistą, który za nic nie myślał przepraszać, a już najmniej za mordy na Polakach.
W wolnej Ukrainie został członkiem Głównej Buławy Ogólnoukraińskiego Bractwa OUN i UPA.
Pochowano go w 1999 r. na cmentarzu w Tarnopolu. W 2003 r. na jego grobie stanął pomnik.
