«Смерт ЛЯХам – слава УкраїнІ»
Павло Іванович Вацик народився 1917 року в Зажечі, в селянській родині середнього достатку. У 1938-39 рр. служив у Війську Польському артилеристом. Разом зі своєю військовою частиною в 1938 році вступив до Заользя. На короткий час повернувся до цивільного життя, а наприкінці літа 1939 року в рамках мобілізації повернувся до армії та брав участь в оборонній війні. У полон не потрапив, а повернувся з фронту додому. У 1939-1941 роках жив у рідному селі. Після німецького вторгнення в 1941 році брав участь у створенні структур української адміністрації та міліції, співпрацював з німцями. У 1942-1943 роках служив в Українській допоміжній поліції. Вийшов з неї разом із побратимами навесні 1943 року і вступив до УПА, яка формально називалася УНС, тобто Українська Народна Самооборона.
Перші великі вбивства поляків, у яких брав участь Вацик, відбулися під Надвірною. Він був звідси і дуже добре знав місцевість. Після Надводної бойовики УПА «побували» в районі Богородчан, Тишмениці, Єзуполя, Галича, Стрия та Ходорова. Жертвами нападів стали представники керівної верстви, тобто сільської інтелігенції. Вбивали священиків, лісників, чиновників, учителів і т. д. Тоді вбивства ще не мали характеру етнічних чисток, але в листопаді-жовтні 1943 р. почалися також масові злочини.
Командування польського підпілля швидко розшифрувало, що УПА під керівництвом таких лідерів, як «Різун» і його помічників, як Вацик «Прут», проводить операцію організовано і планово. Її метою є вбивство найвидатніших поляків, навколо яких інші могли б організуватися та створити самооборону. Це, у свою чергу, мало стати вступом до винищення решти польського населення.
Апогей антипольської діяльності, в якій брали участь Курінь, що виріс із сотні «Різуна», і Вацик «Прут», припав на 1944 р. Це підтверджують звіти Польського комітету опіки на ім’я директора Центральної ради опіки в Кракові, в яких докладалися зусилля, щоб з великою ретельністю подати імена всіх убитих. Звичайно, їх список не був повним. Зі слів очевидців не вдалося точно встановити імена всіх загиблих. Вони ніби повною мірою відображають жорстокість українців.
У донесенні від 20 березня 1944 р. серед іншого говориться:
«(…) у чисто польському населеному пункті Широке Поле біля Болехова (Долина) українські банди спалили село, вбили 68 осіб, важко поранили 8, 60 осіб залишилися живими. 20 осіб польської національності були вбиті в Велдзірській долині, неподалік від долини. Бійня Гонти Желязняк і навіть Шеля бліді в порівнянні з тими звірствами, які чинили українці над поляками. Виколоті очі, вирвані язики, відрізані жіночі груди».
Проте марно шукати в опублікованих спогадах УПА «Прут» згадки про те, що вони чинили геноцид польського населення. Воювали лише з «червоними партизанами», німцями, угорцями, а згодом і совєтами, а особливо НКВС.
Нитка боротьби проти поляків з’являється в офіційній біографії «Пруту» лише під час рейду на Лемківщину, куди він вирушив, щоб підбадьорити боротьбу проти поляків у регіоні, який, на думку його старшин з УПА-Захід, був ними захоплений. «Прут» почав ралі лише тоді, коли прийняв «Підкарпаття» у « Різуна ». З Чорного лісу «Прут» повів свій народ до Бещад через гори та глушину. Довірений йому Курень був одним із найкращих у групі УПА-Захід. Деякі його учасники у своїх мемуарах навіть стверджують, що він був найкращим і найсміливішим.
У жовтні 1945 року «Прут» отримав наказ виступити на північ і взяти участь зі своїм куренем в наступі на Бірчу, місто між Перемишлем і Сяноком, де стояв польський гарнізон. Це було шипою в оці українських націоналістів, бо прикривалося діяльністю переселенської комісії, яка займалася переселенням місцевих українців із навколишніх сіл до радянської України. Місто особливо не було укріплене. Не було ні загороджень з колючого дроту, ні мінних полів. Усі позиції армії було добре видно і розробка плану захоплення міста не становила труднощів. У його рамках «Прут» мав увірватися зі своїми людьми в місто, захопити казарми, будівлю міліції та пошту, забрати ліки з місцевої аптеки. Атаку на Бірчу підлеглі «Прута» розпочали о 23.30. Тридцять його людей, одягнених у польську форму, йдучи військовим строєм, дійшли до околиці села біля будинку штабу. Їх зупинили, коли вони не змогли ввести пароль. Вони відразу відкрили вогонь і почався бій за місто. Через чотири години всі підрозділи УПА відійшли.
З початку січня 1946 року курень «Прута» атакував радянські прикордонні застави в районі Станіславова. Але це було його останнє. Кілька батальйонів НКВС почали переслідування «Прута» та його банди. У березні 1944 року «Прут» загинув у сутичці з НКВС між селами Пацикув і Рибне на Тишмениччині. Його тіло перевезли до Станіславова і повісили під ратушею з табличкою з написом «Командирський оркестр». Він висить там цілий тиждень. Де його поховали, невідомо.
У серпні 1946 р. Павло Іванович Вацика посмертно нагородив Головним Військовим Штабом УПА Срібним Хрестом Бойової Заслуги І ступеня. Українські націоналісти подбали про те, щоб пам’ять про нього не була втрачена. На місці його загибелі встановлено пам’ятний знак, освячений кількома священиками з УПЦ КП та УГКЦ. У його рідному селі «Прута» одну з вулиць назвали його іменем і встановили пам’ятну дошку. Трохи пізніше йому встановили пам’ятник.
Ніхто не пам’ятає, що Вацик був убивцею поляків. Про це навіть не варто згадувати.
Język polski:
„Smert Lacham – sława Ukraini”
Pawło Iwanowycz Wacyk urodził się w 1917 r. w Zarzeczu, w średniozamożnej chłopskiej rodzinie. W latach 1938-39 odbył służbę wojskową w Wojsku Polskim jako artylerzysta. Wraz ze swoją jednostką wojskową w 1938 r. wkraczał na Zaolzie. Na krótko wrócił do cywila, by pod koniec lata 1939 r., w ramach mobilizacji, ponownie wrócić do armii i wziąć udział w wojnie obronnej. Nie poszedł do niewoli, ale wrócił z frontu do domu. W latach 1939-1941 przebywał w rodzinnej wsi. Po wkroczeniu Niemców w 1941 r. został wciągnięty do tworzenia struktur ukraińskiej administracji i milicji, współpracujących z Niemcami. W latach 1942-1943 służył w ukraińskiej policji pomocniczej. Wystąpił z niej razem z towarzyszami wiosną 1943 r. i wstąpił do UPA, która formalnie kryła się pod nazwą UNS, czyli Ukraińskiej Narodowej Samoobrony.
Pierwsze większe mordy Polaków, w których brał udział Wacyk, zdarzyły się w okolicach Nadwórnej. Stąd pochodził i doskonale znał te okolice. Po Nadwórnej bojówki UPA „odwiedziły” okolice Bohorodczan, Tyśmienicy, Jezupola, Halicza, Stryja i Chodorowa. Ofiarami napadów stali się przedstawiciele warstwy przywódczej, czyli wiejskiej inteligencji. Mordowani byli księża, leśnicy, urzędnicy, nauczyciele itp. Mordy nie miały wówczas jeszcze charakteru czystek etnicznych, ale w listopadzie i październiku 1943 r. zaczęły się także zbrodnie masowe.
Dowództwo polskiego podziemia szybko rozszyfrowało, że UPA pod dowództwem takich wodzów jak „Rizun” i jego pomagierzy w rodzaju Wacyka „Pruta”, prowadzi akcję w sposób zorganizowany i planowy. Jej celem jest zaś wymordowanie wybitniejszych Polaków, wokół których mogliby zorganizować się inni i stworzyć samoobronę. To zaś miało być wstępem do wytępienia pozostałej polskiej ludności.
Apogeum antypolskich działań, w której uczestniczył kureń wyrosły z sotni „Rizuna”, a razem z nim Wacyk „Prut”, nastąpiło w 1944 r. Potwierdzają to sprawozdania Polskiego Komitetu Opiekuńczego kierowane do dyrektora Rady Głównej Opiekuńczej w Krakowie, w których starano się z ogromną pieczołowitością przekazać nazwiska wszystkich zamordowanych. Ich spis nie był oczywiście kompletny. Z relacji świadków nie dało się bowiem ustalić precyzyjnie nazwisk wszystkich ofiar. Oddają one, jak się wydaje, w pełni okrucieństwo stosowane przez Ukraińców.
W sprawozdaniu z 20 marca 1944 r. czytamy m.in.:
„(…) w osiedlu czysto polskim, Szerokie Pole pod Bolechowem (Dolina), bandy ukraińskie spaliły wioskę, zamordowały 68 osób, zraniły ciężko 8, przy życiu pozostało osób 60. Dzieci w oczach rodziców rozrywano na kawałki i wrzucano do ognia, również postrzelonych na spalenie wrzucano do ognia. W niedalekim od Doliny Wełdzirzu zamordowano 20 osób narodowości polskiej. Rzezie dokonywane przez Gontę Żeliźniaka, a nawet Szelę, blednieją wobec okrucieństw, jakich się na Polakach dopuszczają Ukraińcy. Wyłupują oczy, wyrywają języki, kobietom obcinają piersi”.
Próżno jednak szukać w opublikowanych wspomnieniach upowców „Pruta” jakichkolwiek wzmianek o tym, że dokonywali oni zbrodni ludobójstwa na ludności polskiej. Walczyli tylko z „czerwoną partyzantką”, Niemcami, Węgrami, a później Sowietami, a szczególnie z NKWD.
Wątek walki z Polakami pojawia się w oficjalnej biografii „Pruta” dopiero podczas rajdu na Łemkowszczyznę, dokąd się udał, by pobudzić do walki z Polakami ten region, który – w opinii jego przełożonych z UPA-Zachód – został przez nich zagarnięty. W rajd ten „Prut” wyruszył dopiero, gdy przejął z rąk „Rizuna” dowodzenie kureniem „Podkarpackim”. Z Czarnego Lasu „Prut” poprowadził swoich ludzi w stronę Bieszczad poprzez góry i bezdroża. Kureń powierzony mu do dowodzenia należał do najlepszych w zgrupowaniu UPA-Zachód. Niektórzy jego członkowie w swoich wspomnieniach twierdzą nawet, że był najlepszym i najbitniejszym.
W październiku 1945 r. „Prut” otrzymał rozkaz wymarszu na północ i wzięcia udziału ze swoim kureniem w ataku na Birczę, miasteczko między Przemyślem a Sanokiem, w którym stacjonował polski garnizon. Był on solą w oku ukraińskich nacjonalistów, ponieważ stanowił osłonę działań komisji przesiedleńczej, zajmującej się przesiedlaniem tutejszych Ukraińców z okolicznych wsi na sowiecką Ukrainę. Miasteczko nie było specjalnie wzmocnione. Nie miało zasieków z drutu kolczastego i pól minowych. Wszystkie stanowiska wojska były widoczne jak na dłoni i opracowanie planu zdobycia miejscowości nie było trudne. „Prut” w jego ramach miał się ze swoimi ludźmi wedrzeć się do miasteczka, zdobyć koszary, budynek milicji i pocztę oraz zabrać leki z miejscowej apteki. Atak na Birczę podwładni „Pruta” rozpoczęli o godzinie 23.30. Trzydziestu jego ludzi przebranych w polskie mundury, idąc w wojskowym szyku, dotarło na skraj miejscowości w pobliżu budynku stanowiącego siedzibę dowództwa. Zostali zatrzymani, gdy nie potrafili podać hasła. Natychmiast otworzyli ogień i zaczął się bój o miasteczko. Po czterech godzinach wszystkie pododdziały UPA się wycofały.
Od początków stycznia 1946 r. kureń „Pruta” atakował sowieckie posterunki graniczne w obwodzie stanisławowskim. Były to już jednak jego ostatki. Kilka batalionów NKWD rozpoczęło pościg za „Prutem” i jego bandą. W marcu 1944 r. „Prut” zginął w starciu z NKWD między wsiami Pacyków i Rybne w rejonie tyśmienickim. Jego ciało zostało przewiezione do Stanisławowa i powieszone pod ratuszem z tabliczką z napisem „Komandir band”. Wisiało tam cały tydzień. Gdzie zostało zakopane, nie wiadomo.
W sierpniu 1946 r. Pawło Iwanowycz Wacyk został przez Główny Wojskowy Sztab UPA pośmiertnie odznaczony Srebrnym Krzyżem Bojowej Zasługi I Klasy. Ukraińscy nacjonaliści zadbali o to, by pamięć o nim nie zaginęła. W miejscu, w którym poległ, ustawiono pamiątkowy znak, poświęcony przez kilku kapłanów z Ukraińskiej Prawosławnej Cerkwi Kijowskiego Patriarchatu i Ukraińskiej Cerkwi Greckokatolickiej. W rodzinnej wsi „Pruta” nadano jego imię jednej z ulic i ustawiono pamiątkową tablicę. Trochę później stanął w niej także jego pomnik.
Nikt nie pamięta o tym, że Wacyk był mordercą Polaków. O tym nie wolno nawet wspominać.
