Для українців-волинян Петро Олійник «Еней», також під псевдонімом «Роман» і «Сергій», є героєм. Для поляків, яким вдалося втекти від бандерівських ножів і сокир – злочинець, відомий своєю безжальністю та жорстокістю. Щоб заохотити своїх підлеглих до боротьби, незважаючи на те, що він був високопоставленим офіцером, за словами свідків, він власноруч відрубував голови своїм жертвам. Він був катом Волині, залитої польською кров’ю, і таким його повинні пам’ятати в Польщі.
Олійник народився 1909 року в селі Молодічне у східній Малопольщі. За іншими даними, майбутній кат Волині народився у січні 1914 року в селі Междурече біля Станіславова. Достеменно відомо, що він народився у східній Малопольщі, яку австрійці називали Королівством Галичини та Лодомерії. На його виховання сильно вплинула його сім’я, яка, мабуть, мала сильні націоналістичні переконання, а також греко-католицька церква.
В юності він познайомився з українським скаутським рухом Пласт.
Це не була звичайна скаутська організація, яка намагалася виховати молодих хлопців порядними людьми. Пласт був своєрідним дитячим садком Організації українських націоналістів. Молодий Петро брав участь у роботі 20 куреня ім. Пилипа Орлика в Рогатині. У цьому місті закінчив середню школу. Володимир Великий. Потім вступив до Львівського університету Яна Казимира, де вивчав право. У 1929 році вступив до ОУН, де через рік розпочав активну діяльність. У 1934 році влада виключила його з університету за націоналістичну діяльність. Потім служив у польському війську. Після її завершення він виконував функції власника фірми «Мемор», яка була лише прикриттям для ведення діяльності проти польської держави. У 1937 році він переїхав до Кракова і там одружився. Через рік став крайовим провідником ОУН у Львові, яка на той час вела терористичну діяльність проти польської держави. Цю посаду він обійняв, коли ОУН активізувала терористичну діяльність у Східній Малопольщі. Проте його швидко заарештувала польська поліція й ув’язнила. Покинув його у вересні 1939 року, коли польська влада після початку війни звільнила всіх ув’язнених українських терористів. Потрапив до Кракова, де брав участь у роботі ОУН, що проходила під егідою Абверу. У 1941 році потрапив в Україну. Керівництво бандерівського руху, оцінивши відданість Олійника справі, направило його до Дніпропетровської області України, де він був призначений обласним провідником ОУН. Там «Еней» займався підготовкою та створенням відділів УПА, підпорядкованих бандерівській фракції ОУН.
«Еней» діяв під гаслом «бий усіх, хто не з нами». На місцях він базував свою владу на СБ і польовій жандармерії. Ці формування він використовував спеціально для боротьби з дезертирством з УПА.
Оцінивши полководський талант «Енея, начальство призначило його командувачем ВО «Богун». Воно охоплювало південні повіти Волині: Дубенський, Кшемінецький, Здолбунівський і Рувненський. «Еней» був одним із трьох найважливіших старшин УПА на Волині.
Бандерівці «Енеї» діяли з диким звірством. Просто вбити їх було недостатньо. Вони знущалися над своїми жертвами, отримуючи задоволення від їх садизму. Це підтверджується багатьма свідками.
29 лютого 1944 року підрозділ УПА біля села Мітин убив командувача 1-м Українським фронтом генерала Миколая Ватутіна. Він, як один із найталановитіших воєначальників Червоної армії, був смертельно поранений унаслідок засідки УПА. Деякі українські автори приписують це вбивство «енейцям». Один із них збирався вистрілити з автомата в машину, не розуміючи, в кого цілиться. Тяжко поранений Ватутін помер у лікарні Києва. Сталін був розлючений і кинув виклик Микиті Хрущову, своєму наміснику в Києві, який виконував обов’язки першого секретаря Комуністичної партії України (б) і водночас прем’єр-міністра українського уряду, і вимагав від нього якомога швидше очистити базу Червоної армії від бандерівського підпілля. Це почало діяти з того, що в поле вийшли оперативні групи «Смерш» і НКВС, які мали затримати безпосередніх виконавців замаху на Ватутіна. Однак їхні зусилля мало ефекту. Хрущов нічого не міг довести Сталіну.
У березні 1944 р. була прийнята постанова Державного комітету оборони УРСР про ліквідацію бандформувань у Західній Україні. Воно передбачало цілий ряд кроків, які в результаті мали призвести до ліквідації українського підпілля.
Коли 12 лютого 1945 року НКВС наздогнало «Клима Савура», «Еней» перебрав його обов’язки командира УПА- Північ. Це були залишки діяльності УПА на Волині. Але на нього самого полювали, як на собаку. Полювання застало його між хуторами Глінки та Ямполя біля села Рудники Манєвицького повіту. «Еней» загинув у бою. Після впізнання його тіло було поховано НКВС у невідомому місці. Війну та бандерівську лихоліття пережила лише дружина «Енея» Марія Олійник. До 1944 року вона залишалася з чоловіком у його штабі. Коли вона завагітніла, чоловік відвіз її до Львова. Там вона народила сина. Згодом вийшла з підпілля й оселилася в Гримайлові на Тернопільщині. Радянська влада не тільки не переслідувала її, але навіть дала змогу покращити її житлові умови. Влаштувалася на м’ясоконсервний комбінат касиром, згодом, після закінчення навчання, обійняла посаду головного інженера. Писала вірші та оповідання. Померла 1987 р. Похована на цвинтарі в Гримайлові. Однак невідомо, що відбувається з сином «Енея».
Марек А. Копровський
Język polski:
Dla Ukraińców z Wołynia Petro Olijnyk „Enej”, używający też pseudonimów „Roman” i „Serhij”, jest bohaterem. Dla Polaków, którym udało się zbiec przed banderowskimi nożami i siekierami – zbrodniarzem, i to znanym z bezwzględności oraz okrucieństwa. By zagrzewać swych podwładnych do boju, pomimo że był oficerem wysokiej rangi, własnoręcznie, jak twierdzą świadkowie, odrąbywał głowy swym ofiarom. Był katem Wołynia, unurzanym w lackiej krwi i takim powinien być w Polsce zapamiętany.
Olijnyk urodził się w 1909 r. we wsi Mołodyczne w Małopolsce Wschodniej. Według innych danych przyszły kat Wołynia przyszedł na świat w styczniu 1914 r. we wsi Mieżdurecze koło Stanisławowa. Pewne jest tylko, to że urodził się w Małopolsce Wschodniej, którą Austriacy nazywali Królestwem Galicji i Lodomerii. Na jego wychowanie duży wpływ miała rodzina, która musiała mieć mocno nacjonalistyczne przekonania, oraz Kościół greckokatolicki.
W młodości zetknął się z ukraińskim ruchem skautowym Płast.
Nie było to zwykłe harcerstwo starające się wychować młodych chłopców na porządnych ludzi. Płast stanowił swoiste przedszkole Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów. Młody Petro uczestniczył w pracach 20 kurenia im. Filipa Orlika w Rohatyniu. W mieście tym ukończył Gimnazjum im. Włodzimierza Wielkiego. Następnie wstąpił na Uniwersytet Jana Kazimierza we Lwowie, gdzie podjął studia na wydziale prawa. W 1929 r. wstąpił do OUN, gdzie aktywną działalność podjął rok później. W 1934 r. władze usunęły go z uczelni za nacjonalistyczną działalność. Wtedy odbył służbę wojskową w polskiej armii. Po jej ukończeniu funkcjonował już jako właściciel firmy „Memor”, która była tylko przykrywką do prowadzenia działalności wymierzonej w państwo polskie. W 1937 r. przeprowadził się do Krakowa, tam też się ożenił. Rok później został we Lwowie okręgowym przewodnikiem OUN, która wtedy prowadziła terrorystyczną działalność wymierzoną w państwo polskie. Stanowisko to objął w chwili, gdy OUN nasilił działania terrorystyczne na terenie Małopolski Wschodniej. Jednak szybko został aresztowany przez polską policję i osadzony w więzieniu. Wyszedł z niego we wrześniu 1939 r., gdy władze polskie, po wybuchu wojny, zwolniły wszystkich uwięzionych ukraińskich terrorystów. Przedostał się do Krakowa, gdzie uczestniczył w pracach OUN, odbywających się pod patronatem Abwehry. W 1941 r. dostał się na Ukrainę. Kierownictwo ruchu banderowskiego, doceniając oddanie Olijnyka dla sprawy, skierowało go do obwodu dniepropietrowskiego na Ukrainie, gdzie został mianowany obwodowym prowidnykiem OUN. Tam „Enej” zajmował się szkoleniem i tworzeniem oddziałów UPA podległych banderowskiej frakcji OUN.
„Enej” sam działał pod hasłem „bić wszystkich, kto nie z nami”. W terenie opierał swą władzę na SB i Żandarmerii Polowej. Używał tych formacji zwłaszcza do zwalczania dezercji z UPA.
Doceniając talenty dowódcze „Eneja”, przełożeni mianowali go komendantem Wojskowego Okręgu „Bohun”. Obejmował on swoim zasięgiem południowe powiaty Wołynia: Dubno, Krzemieniec, Zdołbunów i Równe. „Enej” był jednym z trzech najważniejszych dowódców UPA na Wołyniu.
Banderowcy „Eneja” działali z dzikim wprost zezwierzęceniem. Samo zabijanie im nie wystarczyło. Znęcali się nad swoimi ofiarami, odczuwając przyjemność ze swojego sadyzmu. Potwierdza to wielu świadków.
29 lutego 1944 r. jakiś oddział UPA koło wsi Milatyn dokonał zamachu na dowodzącego 1. Ukraińskim Frontem generała Mikołaja Watutina. Ten, uchodzący za jednego z najzdolniejszych dowódców Armii Czerwonej, został śmiertelnie ranny w wyniku zasadzki UPA. Niektórzy autorzy ukraińscy przypisują ten zamach ludziom „Eneja”. Któryś z nich miał wypuścić serię z cekaemu do samochodu, nie zdając sobie sprawy, do kogo celuje. Ciężko ranny Watutin zmarł w szpitalu w Kijowie. Stalin się wściekł i postawił do pionu Nikitę Chruszczowa, swojego namiestnika w Kijowie, pełniącego funkcję I sekretarza WKP (b) i jednocześnie premiera rządu Ukrainy, i zażądał od niego jak najszybszego oczyszczenia zaplecza Armii Czerwonej z banderowskiego podziemia. Ten zaczął działać, wysyłając w teren grupy operacyjne „Smierszu” i NKWD, które miały ująć bezpośrednich sprawców zamachu na Watutina. Ich działania przynosiły jednak niewielkie efekty. Chruszczow nie mógł niczym wykazać się przed Stalinem.
W marcu 1944 r. zostało przyjęte Postanowienie Państwowego Komitetu Obrony ZSRR w sprawie likwidacji bandyckich formacji na Zachodniej Ukrainie. Zakładało ono cały szereg posunięć, które w konsekwencji miały przynieść likwidację ukraińskiego podziemia.
Kiedy 12 lutego 1945 r. NKWD dopadło „Kłyma Sawura”, „Enej” przejął jego obowiązki komendanta UPA-Piwnicz. Były to już ostatki działalności UPA na Wołyniu. On sam był jednak ścigany jak pies. Obława dopadła go między chutorami Glinki i Jampol koło wsi Rudniki w maniewickim rejonie. „Enej” zginął w walce. Jego ciało po rozpoznaniu zostało pochowane przez enkawudzistów w nieznanym miejscu. Wojnę i banderowską zawieruchę przeżyła tylko żona „Eneja”, Maria Olijnyk. Do 1944 r. przebywała razem z mężem w jego sztabie. Gdy zaszła w ciążę, mąż odwiózł ją do Lwowa. Tam urodziła syna. Później wyszła z podziemia i zamieszkała w Grymajłowie w obwodzie tarnopolskim. Władze sowieckie nie tylko jej nie prześladowały, ale wręcz umożliwiały poprawę warunków życia. Podjęła pracę w zakładach mięsno-konserwowych w charakterze kasjera, później, po ukończeniu studiów, objęła stanowisko głównego inżyniera. Pisała wiersze i opowiadania. Zmarła w 1987 r. Pochowana została na cmentarzu w Grymajłowie. Nie wiadomo natomiast, co dzieje się z synem „Eneja”.
Marek A. Koprowski
